Як і більшість жителів Нового Орлеана, далекобійник Отіс Такер-молодший у 2005 році залишився без даху над головою. Перший час довелося жити в трейлері, а також вивозити сміття з міських вулиць, зруйнованих ураганом «Катріна». Але Такер був занадто амбітним, щоб довго затримуватися у водійському кріслі. У 2013 році він заснував компанію T.I. Contracting (раніше – Trucking Innovation), за кілька років перетворив її в великого логістичного підрядника з річним виторгом в $3,5 млн і потрапив до рейтингу Inc. 5000. З замовленнями особливих проблем не було: Новий Орлеан потребував прискорене будівництво, а значить, і в транспортних послугах. Компанія Такера також встигла попрацювати над реконструкцією міжнародного аеропорту ім. Луї Армстронга, і над відновленням історичної вулиці Бурбон-стріт. Ось його надихаюча розповідь про невдачі, везіння, а також американську мрію, яка збулась.
Я ріс в атмосфері злиднів, занепаду і злочинності. Мати працювала медсестрою і тягла мене самого. Відучившись семестр в муніципальному коледжі, я зрозумів, що ще чотири роки за партою – не мій варіант. Вбив в пошуковику Ask Jeeves (зараз це ask.com) питання: ким можна влаштуватися без диплома і добре заробляти. І отримав відповідь: далекобійником. Пройшов спеціальні курси, отримав сертифікат і незабаром влаштувався на першу у своєму житті роботу.
Через декілька місяців мій рідний Новий Орлеан накрив ураган «Катріна». Про стихію я дізнався по радіо, коли був в черговому рейсі десь в горах Північної Кароліни. Після цього я вирішив терміново відправитися на пошуки рідних. Начальник дозволив кинути вантажівку в горах і відправив мене автобусом до Нового Орлеана. Після двох діб пошуків мені вдалося знайти своїх за 200 кілометрів від будинку – в Лафайетті. Звідти я перевіз матір, молодшого брата і сестру з порушеннями розвитку в Х’юстон.
У Новий Орлеан я повернувся вже один. Через пару років мені вдалося отримати там місце в великій транспортної компанії. Наш старий будинок давно був зруйнований, але мені дозволили пожити в трейлері на одному з будівельних об’єктів – тому я міг дозволити собі відкладати гроші.
Без диплома про закінчення коледжу кар’єра мені не світила. Я перейшов працювати в невелику компанію з вивезення сміття, а там перспективи були не кращі – моєю стелею була посада водія. Тому я пішов з роботи, купив старий самоскид і став виконувати замовлення як приватник. Вантажівка обійшлась мені в $35 тис., $25 тис. з яких були моїми особистими заощадженнями й ще $10 тис. – кредитними коштами.
Самоскид прослужив мені приблизно два роки, але в один день двигун припинив працювати прямо в дорозі. Грошей на новий мотор (близько $15 тис.) у мене не було. «Мені кришка», – спочатку подумав я, але незабаром знайшов вихід: умовив механіка задешево полагодити двигун. Для цього довелося притягти з автозвалища кілька запчастин і дати йому інструменти. Ми змогли дати вантажівці друге життя.
Я розумів, що двигун може знову відмовити в будь-який момент. Мені потрібно було придбати запасні вантажівки, причому якомога швидше. І ще – мені набридло покладатися на посередників, хотілося отримувати замовлення безпосередньо. Я кинув роботу і вирішив витратити рік на навчання.
Мені пощастило з наставником. В управління у справах малого бізнесу є програма навчання для керівників. Завдяки їй я і познайомився з Майклом Кіршманом, партнером консалтингової компанії freeGulliver. Він навчив мене всьому – від аналізу фінзвіту до управління кадрами. Коли прийшов час найняти перших співробітників, Майкл сам написав і розмістив оголошення про вакансії. Він навіть разом зі мною проводив співбесіди в кав’ярні – щоб я міг подивитися, як це робиться. Наставник вселив в мене підприємницьку впевненість і зробив дуже багато для мого бізнесу.
За рік навчання мені вдалося роздобути кілька контрактів. В тому числі один великий – від каналізаційної служби Нового Орлеана аж на $400 тис. Мені ще ніколи не доводилося працювати з чимось настільки ж масштабним. Завдяки всім цим контрактам я зміг взяти в кредит трохи більше $1 млн і купив ще 11 вантажівок.
Але незабаром замовлень стало так багато, що мого автопарку вже не вистачало. Мені надходили все нові пропозиції від будівельних та інженерних компаній, які працювали з муніципальною власністю – дорогами, парками та навіть дамбами. Коли комусь потрібно було перевезти бульдозер John Deere з одного будівництва на іншу – дзвонили нам. Я вирішив віддавати замовлення субпідрядникам. До пандемії ми відправляли по 60 вантажівок на завдання кожен день.
Під час роботи з посередниками мені часто доводилося чути скарги клієнтів. Їх не влаштовувала швидкість, з якою водії-погодинники доставляли вантажі. Щоб вирішити цю проблему, ми впровадили систему, яка сповіщала нас кожен раз, коли вантажівка простоювала понад 10 хвилин. Тоді я просто дзвонив водієві та говорив: «поспішай». Після цього пішов поголос про нашу надпродуктивність.
Нещодавно ми обійшли за показниками компанію, яка колись відмовилася віддати нам півмільйонний контракт. Треба визнати, це приємне відчуття.
Пандемія дуже вдарила по нашому бізнесу. Виторг знизився на 40%, та й з прибутком за 2020 рік ми можемо сміливо попрощатися. Наслідки «Катрини» все ще усувають, але засобами на ці роботи розпоряджаються органи місцевого самоврядування, а вони неохоче співпрацюють з приватним бізнесом. Ми продовжуємо працювати з уже підписаними контрактами, але нові замовлення доведеться відкласти. Прогнози на кожен новий квартал відверто лякають.
Через два роки після повернення в Новий Орлеан я нарешті зміг перевезти сюди сім’ю. Молодший брат працює зі мною. Матері, а також моїй сестрі я допомагаю грошима. Щасливий, що в результаті у мене все вийшло. Зараз я сам – гарантія щасливої старості для моєї мами.