14 квітня від Микити нарешті надійшло омріяне повідомлення: «Я вибрався». Трохи згодом хлопець погодився розповісти свою історію — історію про 50 днів життя в Маріуполі під обстрілами, евакуацію, любов до науки та великі плани на майбутнє. Ми домовилися, що герой відповідатиме тільки на ті запитання, на які зможе, а ми будь-якої миті зупинимо інтерв’ю, якщо йому буде важко продовжувати. 

Микито, яким було твоє життя до 24 лютого 2022 року?

Все моє дитинство минуло в Маріуполі, у центрі міста. Дещо пізніше ми переїхали в Лівобережний район. Мій тато — лікар-травматолог, мати  — медична сестра. Я навчався в НВК «Ліцей-школа» №14, де був президентом учнівського самоврядування, мав активну громадянську позицію.

Я знаю тебе як МАНівця й учасника міжнародних технологічних конкурсів. З чого почався твій інтерес до науки? 

Класі у 8-му я почав цікавитися наукою. У моєму найближчому оточенні багато школярів писали роботи в МАН, і я теж хотів, хоча в мій успіх практично ніхто не вірив. Я не отримав особливої підтримки у школі, але все одно брав участь в олімпіадах протягом 8 та 9 класів і завжди виборював перемогу. А вже в 10-му зацікавився кібербезпекою та наважився створити свій перший проєкт у цьому напрямі. Я розробив програмний комплекс для захисту програмного забезпечення.

Протягом 2021 року я займався кібербезпекою: взяв участь у конкурсі для студентів та учнів «Кіберніндзя», був у складі київської команди «DC8044» — ми посіли 20-те місце на міжнародних змаганнях в ОАЕ. А у 2022 році я переміг у всеукраїнському змаганні з кібербезпеки від РНБО. Моїй роботі присудили перше місце на міському рівні, вона отримала багато позитивних відгуків від викладачів нашого локального Приазовського державного технічного університету.

Потім я отримав рекомендації до участі в обласному етапі Конкурсу-захисту наукових проєктів МАН. Там теж високо оцінили мої досягнення та рекомендували взяти участь у всеукраїнському етапі. На заключному етапі конкурсу я посів третє місце.

Коли я пройшов IV етап конкурсу МАН «Майбутнє України» (Всеукраїнська науково-технічна виставка-конкурс молодіжних інноваційних проєктів — прим. ред.), отримав рекомендацію до участі в міжнародних змаганнях. Надіслав опис і відео проєкту для участі у Malaysia Technology Expo (одна з найбільших виставок технологій та інновацій у Південно-Східній Азії — прим. ред.), а потім планував узяти участь в International Innovation Show (міжнародна виставка винаходів, яка проходить з 1971 року в Загребі, Хорватії — прим. ред.). Я хотів вчитися в Україні, мріяв вступити до Київського політеху.

Як думаєш, що найбільше вплинуло на формування твоєї особистості? 

Микита Мудрий із родиною

На моє формування найбільше вплинув, мабуть, батько. Він патріотично налаштований і свого часу підтримав Революцію гідності. Мені було 9, але я добре пам’ятаю це. Власне він і прищепив мені любов до мови, до України, допоміг сформувати думку про важливість суверенітету країни. І хоча я з російськомовної родини, вже два роки свідомо переходжу на українську, навіть у спілкуванні зі своїми однолітками. Вважаю, що це дійсно дуже важливо, до того ж, я ніколи не сприймав російський контент. Останнім часом, ще до повномасштабної війни, я також вирішив для себе, що не братиму робочих замовлень від росіян, бо для мене немає поняття «мирні росіяни».

Ти передбачав, що росія таки може почати повномасштабний наступ на Україну? 

Я розумів, що це цілком можливо, читав новини, але уявити собі не міг таких масштабів. Маріуполь завжди був близько до воєнних дій, і я думав про те, що тут може бути небезпечно. Ми вже пережили обстріли у 2015 році. Але моя родина не мала планів кудись виїжджати, до того ж, мої батьки медичні працівники. Ми тільки зібрали деякі речі та домовилися триматися разом.

Що відбувалося з тобою і твоєю родиною від 24 лютого 2022 року?

24 лютого був обстріл Західного району, як і в 2015 році. Ми з родиною не боялися — думали, що все мине, як і того разу… 26 лютого прилетіло у школу навпроти нашого будинку, метрів за 200, дуже сильно. Та перший тиждень ми продовжували думати, що все це швидко закінчиться і ЗСУ розіб’ють орків, але реальність виявилась іншою.

Тобі було страшно в ці перші дні? 

Ні, я був морально готовий. А ще поруч були мама та бабуся і потрібно було турбуватися про них, бо тато працював. Багато лікарів покинули свої робочі місця, а він залишався.

Мені запам’яталося повідомлення на телебаченні про загрозу артобстрілу в Маріуполі — час від часу в місті чи на околицях прилітало всі 8 років, але я ніколи не бачив такого повідомлення. А ще ніколи доти не чув сирену. Ми були впевнені, що все швидко закінчиться. Хто взагалі міг припустити, що в XXI столітті можливий геноцид?

Після того, як прилетіло зовсім близько від нас, у школу, ми вирішили переїхати трохи глибше в місто, до куми. Тут треба ще розуміти, що квартира нашої родини знаходиться на краю міста. Далі — відкрита місцевість. Ми боялися наступу звідти. Пізніше ми дізналися, що наш будинок дуже сильно постраждав. Але і на новому місці спокійно було недовго.

Потрощені автівка та домівка родини Микити

У будівлю, до якої ми перебралися, прилетів снаряд. Пізніше поруч із будинком впав другий снаряд, який, на щастя, не розірвався. Третій упав десь недалеко — так, що аж гупнуло під будинком і вилетіли всі вікна. Тато тоді був на роботі в лікарні вже п’ятий день поспіль, і ми не мали з ним зв’язку. Тобто він не знав, що з нами, а ми не знали, як там він. Ми швидко зібрали мінімум речей, переважно їжу, і пішли з цього будинку до лікарні, яка була навпроти. До неї зовсім недалеко, але дістатися було непросто, бо моя бабуся погано ходить. У цій лікарні ми розташувалися біля несучої стіни, а десь за півтори години туди прибіг батько. Він приїхав шукати нас у квартиру, а там усе розбомблене.

Картина була дійсно жахлива: все розбите, нічого не вціліло. Він бігав там і кричав «де мої?», а тоді вирішив перевірити, чи ми бува не в лікарні, й увірвався до приймального відділення. Коли він знайшов нас, а ми побачили його, це був такий момент, як у кіно. Я ніколи цього не забуду.

Що було далі? 

Ми вирішили поїхати до тата в лікарню. Перші дні там було відносно безпечно, а потім почався справжній жах…

Ми постійно переміщувалися від сховища до сховища. Спочатку наша квартира, потім квартира куми, потім лікарня — корпуси постійно розбивали, і ми бігли до інших. З речей у нас залишилися тільки маленькі рюкзаки та ковдри. Ми зрозуміли вже, що місто заблоковане і швидко це не закінчиться.

Ми з тобою ще переписувалися 27 лютого, коли я збирала матеріал для відеозвернення МАНівців. Я дочекалася відео від тебе, і тільки в підписі побачила, що ти з Маріуполя це зробив. Останні два моїх повідомлення ти вже не прочитав.

Так, цього дня зник зв’язок. Його, мабуть, глушили, бо ми не могли зловити пізніше навіть українське радіо — тільки якісь хвилі з Донецька. Ми не мали повної інформації про те, що відбувається. Єдиним джерелом новин стали люди, яких привозили до лікарні.

Ми були всі разом у хірургічному відділенні. Це перша міська лікарня.

Я допомагав чим міг: надавав першу допомогу, накладав джгути. У мене не стояло питання, робити це чи ні. Уяви собі: за стінкою щось приземляється, ЗСУ постійно привозять поранених, крики, стогони, дикий адреналін. Ми робили все, що могли. Я багато побачив там: постійний наплив поранених, хворі в агонії, дуже багато дітей, у яких батьки загинули, сльози… Були ще молитви та звуки падіння снарядів. Можна ми зараз не будемо про це? У мене все наново перед очима…

Звісно, як і домовлялися. У який момент ти зрозумів, що територію навколо тебе поступово окуповують? 

Ця лікарня стоїть поруч із трьома заводами: там буквально метрів 500. Наші обороняли з тих заводів — орки відповідали. Ми фактично були під постійним вогнем, але все одно не розуміли загальної ситуації. Просто був момент, коли ми побачили в лікарні росіян.

І найбільший треш почався, коли вже вели стрілецькі бої. Просто за вікном хтось постійно стріляє, і ти не знаєш хто і в кого. Потім почали лупити з мінометів по вікнах. Літак іще літав — зазвичай уночі. Найбільше мене лякав оцей звук, коли летить снаряд, а ти не знаєш куди. Три секунди перед вибухом страшніші за сам вибух.

А ще складно нічого не знати. Немає зв’язку — взагалі жодного. Хтось приходив і казав: «Два-три дні, і все закінчиться». І ти чекаєш. А потім знову: «Два-три дні». Це виснажує неймовірно.

У яких умовах ви знаходилися в цій лікарні? 

Не було світла, майже не було води, не вистачало їжі. У підвалі було сиро та дуже холодно, а думка про те, що нас може там завалити, дуже лякала. Тож ми спочатку сиділи там десь три рази, коли літак кидав бомби вже навколо нас. А так переважно ночували в коридорі, але уламки все ж таки пробивали двері та підступно залітали до нас. На щастя, нікого не вбило.

А вже останні два тижні ми провели саме в підвалі, бо іншого варіанту вже не було. Майже все було зруйноване, почався повний жах.

Пошкоджена операційна першої міської лікарні Маріуполя

Коли і як почався ваш виїзд із Маріуполя? 

5 квітня в лікарню прийшли орки з білими пов’язками на руках і сказали, що за 5 хвилин почнеться евакуація. Ми запитали, чому нас вивозять. Вони відповіли: «Тому що тут нікого не залишиться». Але в той день нас так і не евакуювали. Зранку наступного дня (6 квітня десь о 9:00) ми вийшли з підвалу, і нас відвели до точки посадки. Дорогою довелося ще пару разів переховуватися від обстрілів. У дорозі (а водій їхав дуже швидко) щось вибухнуло позаду нас, за колесами. Навіть не знаю, що це було.

Поки ми грузилися, нам говорили, що все добре, «поїдете в Сартану (селище у 17 кілометрах від Маріуполя — прим. ред.), а там і світло є і їжа». А ми на той момент більше місяця нормально не їли, тільки спершу ще була якась тушенка. Переважно ми їли якесь печиво, галети, щось інше, що встигли прихопити з квартири. Коли ти звик нормально харчуватися, перейти на такий раціон — шок. Одного разу ми їли «суп» — це була просто крупа з водою. Людина, що його готувала, потім загинула, а ще одна була поранена. Підвозу продуктів не було, гуманітарні питання ніяк не вирішувались. Я тоді був здивований, як таке можливе взагалі?

Що було після того, як ви доїхали до пункту призначення?

Нас довезли, висадили, а далі ми були самі по собі. Сартана — це десь 20 хвилин від Маріуполя. Нас прихистили майже незнайомі люди. Зв’язку там теж не було, зате був хліб, а ще автолавка якась. Продукти можна було купити з машини, але їх все одно всім не вистачало. Треба було прийти о 6:00 ранку, щоб тобі на руці написали номер черги. Водій автолавки казав, що готовий приїжджати частіше, але йому не дозволяють. Я вважаю, що це один із виявів геноциду. Приниження людей.

У Сартані стався яскравий момент: вперше від початку повномасштабного вторгнення я їв смажену картоплю… Це було надзвичайно. І ще той хліб… ми купили його стільки, скільки змогли.

Ми знайшли перевізника, який погодився вивезти нас до Бердянська. Він добре спілкувався з орками на блокпостах: шуткував, давав їм цигарки. На в’їзді в місто взагалі стояли буряти. Саме в Бердянську ми побачили на фотографіях наші вщент розвалені будинки, і я усвідомив, що відбулося в моєму місті насправді. Зрозумів, що нам більше немає куди повертатися. Дізнався, що багато моїх знайомих загинули або зникли. Вперше за 7 років я заплакав. Коли прилітає до тебе, здається, що це тільки тут, — не усвідомлюєш, що твоє місто розбомблене повністю, що масштаб катастрофи настільки великий.

Що було далі? 

У Бердянську ми провели 5 днів. Там уже був зв’язок, і знову нас прихистили незнайомі люди. У такі моменти розумієш, наскільки ми згуртований народ. А далі був дуже важкий шлях довжиною в 4 доби. Я не можу зараз згадувати це, вибач. Тільки хочу подякувати всім, хто допомагав тоді. А ще, знаєш, моя бабуся — просто сталь.

Де ти зараз і які в тебе плани на найближчий час?

Ми всією родиною оселилися в маленькому містечку під Варшавою. Нам дали одну кімнату в приміщенні, схожому на наші санаторії. Щиро дякую людям, які нас прихистили, — пані Анні та Яну Мадескі. Ти не уявляєш це відчуття, коли в тебе нарешті з’являється ліжко — своє ліжко після мішків із ватою. Вдома, в Маріуполі в мене було прекрасне велике ліжко.

Зараз для мене важливо вирішити питання з освітою — цього року я закінчую 11 клас. Було важко знайти рішення, але одна онлайн-школа після довгих перемовин і бюрократичних моментів прийняла мене. Була проблема, бо всі мої документи про освіту втрачені. Далі шукатиму варіанти отримати вищу освіту за своїм напрямом. Хотів би отримувати її в Україні, та якщо не вийде, то за кордоном.

А ще моє ставлення до Збройних сил України сильно змінилося після 24 лютого. Раніше я вважав, що строкова служба — це не для мене. А тепер планую пройти військове навчання або піти служити за контрактом, щойно буде можливість.

Батьки тут ходять на курси польської, а я шукаю роботу онлайн за своїм напрямом — вже пройшов кілька співбесід. Не знаю, що буде далі. Ми хочемо повернутися в Україну, але поки не зрозуміло куди. Зараз неймовірно боляче бачити в новинах і в соцмережах, як руйнують наше місто. Деякі близькі люди досі не виходять на зв’язок. Але я вважаю, що сильна людина проявляє себе у складній ситуації. Тому зараз я працюю над додатком для пошуку людей, які зникли.

Можу я ще дещо додати?

Звісно, кажи.

cЯ хочу подякувати всім, хто допоміг нам уже в Польщі. Ми буквально не мали нічого, коли приїхали. Я хочу подякувати всім Людям, які допомагають Українцям. Дякую всій МАНівській спільноті. Висловлюю окрему подяку хлопцям із Київської спільноти «DC8044»: хлопці, ви неймовірні, завжди буду це повторювати. Дякую спільноті «ЕКО-ТЕХНО Україна». Окрема подяка Лєді Саражиній та Оленці Северенчук із МАН за те, що вони не втратили надію та наразі роблять усе можливе й неможливе, аби допомогти мені. Це нереальне відчуття, коли тебе підтримують. Я і уявити не міг, що про мене піклуватиметься така кількість людей. І не тільки з МАН і «DC8044», а й зовсім незнайомих.

Моя родина також завжди підтримує мене та більш за все вплинула на моє світоформування. Мої близькі та далекі родичі — найважливіші для мене люди, задля яких я буду робити все, аби ми повернулися до попереднього життя та навіть покращили його. І окрема подяка дуже важливим для мене людям — Ксенії та її родині. Вони, незважаючи ні на що, не втрачали надію й активно мене шукали, а коли знайшли, дуже підтримували. Дякую вам за все, безмежно вас люблю!

Я завжди намагався допомагати людям і тепер знаю, як це, коли добро повертається!

Ілюстрації: Дарина Пальонко

СПЕЦІАЛІСТКА З КОМУНІКАЦІЙ МАН
Лєда Космачевська